Рецензія на фільм Вуді Аллена Манхеттен


До вчорашнього вечора я входила у групу більшості людей, які щось чули про Вуді Аллена, про його фільми, але в міру своєї зайнятості і постійної схильності все відкладати, так і не наважувалися подивитися його фільми. Хоча може це була меншість, бо необізнаність у творчості великого генія кінематографу можуть собі дозволити не всі кіномани та навіть і любителі.

Манхеттен. До цього фільму я прийшла випадково. Через виконавицю однієї із його другорядних ролей – Меріл Стріп, яка заявила, що ненавиділа свій зовнішній вигляд у цьому віці і конкретно – у фільмі Манхеттен. Насправді Меріл в ньому чудова, сама краса на піку своєї молодості. А фільм Манхеттен однозначно мене вразив.
Нью-Йорк… Місто мрій, які реалізуються щоденною клопіткою працею, місто бізнесу, місто кохання, місто чого-самі-хочете. Чорно-білі кадри фільму 1979 року підсилюють увагу глядачів, бо основа фільму – це вишукані, добре продумані діалоги головних героїв – Айзека, інфантильного інтелектуала, його друзів, які створюють купу проблем собі і йому, його коханок і екс-дружини-гомосексуалки, яка ще до шлюбу з ним була бісексуалкою. Загалом цей мікс сприймається як цілком невимушена компанія на фоні Айзека, якого, до речі, грає сам Вуді Аллен.

Конкретика щодо плюсів фільму:
1. Ідеальна тривалість – півтори години, не дві, коли вже втомлюєшся від картини і не годину, коли тільки нагріваються почуття для кульмінації. Півтори години Вуді Аллена – що може бути краще?
2. Чорно-біла стрічка. Завдяки чорно-білому краще сприймається його суть, спрямована на переживання головних героїв.
3. Високоінтелектуальний гумор з тонкою іронією, філософськими замашками, над якими хочеться тільки сміятися, сміятися і ще раз сміятися.

Хай живе Вуді Аллен! P.s. Тепер передивлюся всю трилогію про Нью-Йорк.

аллен вуди

Поділися з друзями!

Цікаві статті

Залишити відповідь